Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

(...) «Квіти Зла» — це сповідь проникливого розуму, який не боїться сказати про себе всю неприємну і навіть принизливу правду до кінця. Сповідальний ліризм Бодлера, його підкреслено надмірна щирість є живим почуттям, а не зумисною й холодною епатацією. Бодлерові неможливо заперечити ні в чому, бо за кожною його метафорою стоїть не дрібничкова, а загальнолюдська ідея, а за кожним зізнанням у гріховності — скорботна жага відпокути.

У французькому літературознавстві побутує думка, що на автора «Квітів Зла» вирішальний вплив мав Едґар По, твори якого Бодлер перекладав, коментував, був надзвичайно захоплений ними. Справді, у «Квітах Зла» відчуваємо сувору логіку, сплетену з містикою, відреченість від млявої описовості, історичної та національної атмосфери, підкреслене різкими малюнками людської плоті духовне напруження,— а це все характерне для Едґара По,— але неможливо не зауважити, що Бодлер відрізняється від свого натхненника глибшим проникненням у загадкову єдність душі й тіла, співчуттям трагічній людині і — що найважливіше — монументальним баченням і розумінням вічної боротьби добра і зла. Якщо По теоретично вистежував, майже науково вираховував об’єкти в душі людини, вдаривши по яких можна домогтися сильного враження, то Бодлер сам у собі знаходив найчутливіші нерви і, вдаряючи по них, страждав, мучився, впадаючи інколи в шаленство. Його твори — це не паперові чи пластмасові нев’янучі квіти, а живі рослини, коріння яких розгалужене в серці поета. Бодлер знає, що вони пахнуть гіркою трутизною, але знає також, принаймні сподівається, що тими недобрими пахощами його квітів можна відвертати здорове серце від падіння в брудні хвилі злочинного життя.

Здається, провідним мотивом Бодлерової лірики є жаль за втраченою красою, чистотою, здатністю боротися зі злом.

Що моє серце? Бруд, пристанище облуди,

Колись — палац, тепер — запльована корчма.

(«Розмова»)

Але поет — і тим, власне, Бодлер відрізняється від багатьох великих ліриків — не плаче над собою. Себе він бачить у пеклі, проте його дивує і мучить не лише власна доля, але й судьба скинутих із неба янголів, доля понівеченого злочином людства. Це дивина, як у ліричних віршах являє себе аналітичний розум, як індивідуальне поєднується з загальнолюдським, виняткове — із щоденним. Чародійну образність Бодлера неможливо передати нічим, хіба живописом такого рівня, як «Страшний суд» Мікеланджело в Сікстинській капелі.

Бодлер не був хворобливо зачарованим відворотними, гидкими, жорстокими картинами. Але він спостеріг жахливе явище, яке має характер закону: потворне ніколи не обертається в прекрасне, але прекрасне, якщо це плоть, а не дух, має властивість і непереборний нахил переходити в потворне. Бажання заглядати в процес переміни прекрасного в потворне, збагнути причини цього перевтілення, пізнати, чому кожен диявол колись був янголом, але жоден янгол не був дияволом,— було притаманне Бодлерові, властиве його зухвалому дослідницькому талантові.

Думка про смерть, що формувала багатьох літературних геніїв, була в свідомості Бодлера особливо живучою, безжальною і вимогливою. Величезною напругою свого духу поет боровся з нею, інколи випікав її, як зміїну трутизну, вогнем із пораненої душі, інколи намагався приспати лагідним голосом, повним добровільного упокорення.

Найлегше визнати Бодлера адептом та оспівувачем зла, гріховного падіння, сатанистом, нелюдом, який шукає насолоди в злочині. Так робилося, так зневажали цього незламного єретика, який на кострищі пекельних уболівань за чистоту людської душі кричав, як той мученик з вірша Лесі Українки «Було се за часів святої Германдади»:

Ченці, ради Христа,

Давайте ще вогню! вогонь моя відрада,

О, дайте ще, благаю вас, кати!

Бодлер симпатизував убогим і покривдженим (за походженням і за поглядами належав до них), але вчитайтеся в його вірш «Сім старих», де один за одним перед його зором з’являються розчавлені життям жебраки. Кожному з них автор хотів би співчувати, але кожен із них був не просто бідним, а лютим і пожадливим до помсти люмпеном, що хоче знищити все «до основанья».

Здавалося, його пронизливі зіниці Всотали в себе жовч, льодисті і тверді,

А гостра борода, гостріша від скребниці,

Була Іудиній подібна бороді...

Поет помітив у люмпенах «ворожість світові», яка жовчно блискала, лякала, повергала в тривожну розгубленість. Бодлер відчув те, що судилося пережити народам у XX столітті, коли класова ненависть стала ідеологією і програмою дій пролетарської державної системи.

Бодлера неможливо вмістити в якусь одну — романтичну або реалістичну — літературну школу, неможливо убгати в якусь одну ідеологічну чи естетичну систему, він занадто складний, неймовірно суперечливий для цього.

Поезія Бодлера нагадує світло, з яким його співвітчизник Жак Ів Кусто спускався в океанські глибини, щоб побачити морських потвор. Щоправда, не всі вони змієвидні, не всі мають залізні клешні й отруйні жала, але всі належать нібито до іншої і справді мало знаної дійсності. Проте нам зрозуміло, що життя на сонячному суходолі великою мірою залежить од незбагненних організмів, які плавають у темнотах під поверхнею світових вод.(...)

У передмові до українського видання «Квітів Зла» поет-перекла-дач Дмитро Павличко по суті створює поетичний образ Бодлера за допомогою суто художніх засобів. Зокрема він порівнює автора «Квітів Зла» з «його співвітчизником Кусто». В якому сенсі? Що дало вам це порівняння для розуміння: а) сенсу поезії (літератури, мистецтва) взагалі; б) сенсу поезії Бодлера; в) окремих поетичних образів зі щойно прочитаних творів Бодлера? Відповідь поясніть на прикладах.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика