Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

Російський графський рід Толстих дав світові багато видатних діячів: політиків і воєначальників, митців і вчених. Однак якою б мовою світу не пролунало це російське прізвище, кожна культурна людина передусім думає про автора «Війни і миру».

Лев Миколайович Толстой народився у Ясній Поляні — родовому маєтку своєї матері Марії Миколаївни (уродженої княжни Волконської) — 28 серпня 1828 року. Він був четвертим сином Толстих. 1830 року діти втратили матір: вона померла від пологової гарячки при народженні дочки, яку на честь покійної назвали Марією. А 1837 року не стало й батька. Дітей виховала улюблена тітонька Тетяна Єргольська, яка, за словами письменника, мала на нього найбільший вплив: «навчила... духовній насолоді любові. Не словами навчила, а всім своїм існуванням...»

Узимку діти жили з родичами у Москві, влітку — в Ясній Поляні, аз 1841 року — у Казані, де три старших брати навчалися на математичному факультеті університету, а Лев спочатку обрав сходознавчий факультет, потім перевівся на юридичний. Студентом захопившись ідеями Руссо, він 1847 року покинув навчання і оселився в Ясній Поляні, що дісталася йому після розподілу спадщини між братами та сестрою. У багатій яснополянській бібліотеці знайшлися всі 20 томів повного французького зібрання творів Руссо. Ретельно їх опрацювавши, молодий Толстой на все життя зрозумів, що головний обов’язок людини — моральне самовдосконалення. З цією метою він почав вести щоденник і не припиняв цього заняття до самої смерті. В історії світової літератури щоденники Толстого межують зі «Сповіддю» Руссо.

Однак, хоч яким багатим був світ внутрішній, юнакові треба було шукати свій шлях у світі зовнішньому. 1849 року Толстой розпочинає складати екстерном іспити на ступінь кандидата прав у Петербурзькому університеті, однак це заняття швидко йому набридло. Внаслідок цього Толстой, один з най-освіченіших людей свого часу, формально так і залишився людиною без вищої освіти. 1850 року він пробує себе на цивільній службі (у Тульському губернському правлінні), але бюрократична робота йому не пасує. Військова служба на Кавказі, розпочата влітку 1851 року, приваблює Толстого більше, тож найближчі п’ять років свого життя він пов’язує з армією.

Проте писати Лев Миколайович не покинув, більше того — потреба у самоаналізі поступово виходить за межі щоденника, виливаючись у напрочуд зрілу художню творчість. Автобіографічна повість «Дитинство», 1852 року надрукована в журналі «Современник», викликала одностайне захоплення читачів та критики, що заохотило Толстого написати продовження — «Отроцтво» (1854) і «Юність» (1857).

У 1853—1855 роках на території Криму російська армія веде війну з англо-франко-турецькими військами. Толстой, охоплений патріотичними пориваннями, у складі діючої армії в 1854— 1855 роках бере участь у Кримській війні, стає учасником героїчної оборони Севастополя. У 1855—1856 роках «Современник» друкує його «Севастопольські оповідання». З цих толстовських замальовок з натури читачі дізнавалися правду про війну, про масовий героїзм народу та зрадливість аристократичної верхівки, адміністративну безпорадність царату, винного у падінні героїчного міста і ганебній поразці Росії у Кримській війні. Правда репортажу з місця події поєднується у Толстого з високою художньою правдою образів та характерів. Такого твору про війну досі не знала не лише російська, а й світова література.

Тріумфальним було повернення Толстого з війни та його довгоочікуване знайомство з усіма видатними російськими письменниками його покоління, які на той момент, у 1855 році, гуртувалися навколо «Современника». 1856 року Толстой виходить у відставку, маючи намір повністю присвятити себе літературі, й того ж року, у пошуках нових вражень, вирушає за кордон, живе у Франції, Німеччині, Швейцарії. Ця і друга подорож Західною Європою (1860—1861) переконали письменника у відсутності прямої залежності між політичним устроєм (у цьому сенсі Захід був і лишається взірцем для лібералів, до яких у цей час належав і сам Толстой) і моральним станом суспільства. Роздуми з цього приводу й критичні спостереження за життям Західної Європи стали основою оповідання «Люцерн» (1857).

Розвивати кращі якості кожної людини з дитинства, не зводити виховання до формальної освіти, призначеної виключно для еліти,— ось що, на думку Толстого, конче потрібно суспільству, ось у чому завдання інтелігенції. В Ясній Поляні він відкриває школу, в якій сам учить дітей селян не тільки читати, писати, рахувати, а й, головне, мислити, бути собою. Толстой видає в Ясній Поляні педагогічний журнал, навколо нього гуртуються молоді вчителі, які відкривають подібні школи в інших селах.

1862 року Толстой одружився із Софією Бере, дочкою відомого московського лікаря. Молода родина живе в Ясній Поляні, хазяйнує та швидко збільшується (усього в Толстих було 13 дітей). На тлі цього поміщицького побуту розгортається титанічна праця Толстого-письменника.

У 1863—1869 роках Толстой створює історичний роман-епопею «Війна і мир». Події у творі відбуваються на початку XIX століття, під час наполеонівських воєн. Кульмінацією роману є визвольна війна росіян 1812 року. Запитання, які виникли у Толстого під час написання «Севастопольських оповідань», тепер потребували відповіді. Чому російське суспільство витримало випробування наполеонівською навалою — і не витримало випробування Кримською війною?.. Що таке суспільство, нація, народ? Які рушійні сили історії призводять людей до героїзму, подвигів або до підлості, безчестя?

Толстой любив своїх героїв — і його любов передається читачеві, який з неослабною увагою стежить за їхніми долями. Час від часу автор перериває розповідь великими філософськими відступами. Він настільки поважає свого читача, настільки вірить у його прагнення пізнати істину, що вірить водночас і в його спроможність осягнути цю грандіозну епопею,— як він сам колись осягнув 20 томів Руссо... Про свою епопею сам Толстой говорив, що «любив у ній мисль народну».

Наступний роман, «Анну Кареніну», Толстой схарактеризував як такий, у якому він «любив мисль сімейну». Над цим романом письменник працював у 1873—1877 роках. Доля головної героїні роману нагадує долю флоберівської Емми Бо-варі. Однак толстовський роман унікальний тим, що в ньому дві сюжетні лінії, які існують майже паралельно і тільки іноді перетинаються. Поряд з лінією пошуків, ілюзій, розчарувань Анни розвивається історія чоловіка її кола, навіть її далекого родича — Костянтина Левіна (прізвище, утворене від імені автора, прозоро натякає на автобіографізм цього персонажа). Упродовж романної дії Анна і Левін зустрічаються тільки раз, однак їхні історії, своєрідно віддзеркалюючись одна в одній, створюють стереоскопічну панораму суспільного й сімейного, особистого й духовного життя толстовських сучасників.

«Усі щасливі сім’ї щасливі однаково — кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму»,— з цієї знаменитої фрази починається роман. Однак Толстой показує лише одну щасливу сім’ю — Левіна і Кіті, які до свого щастя йшли довго й непросто. То чи ж існує рецепт щастя, скориставшись з якого, ми всі можемо бути «щасливими однаково»?.. На жаль, ні — і особисті негаразди самого Толстого, сімейні й душевні, є переконливим свідченням того, що щастя — то робота душі.

Постійній душевній праці та нещадності до себе вчить Толстой молоду людину (на прикладі головного героя, Нехлюдова) і в останньому романі — «Воскресіння» (1899). Не будеш нещадним до себе — неодмінно будеш нещадним до інших, зламаєш їхні долі — а через них і свою власну — ось у чому полягає сенс роману. Тільки щире каяття може привести людину до духовного воскресіння. Що ж до так званих «криз», то у житті справді великої людини вони, може, найважливіші. Що ж таке велика людина? Це людина великої щирості — принаймні так міг би відповісти на це запитання сам Толстой.

Такі твори, як трактати «У чому моя віра?» (1883—1884), де поставлена під сумнів існуюча релігія, «Що таке мистецтво?» (1898), яким письменник фактично заявив про свою відмову від письменства, повість «Крейцерова соната» (1889), де шлюбні, взагалі статеві стосунки подаються на кшталт Дан-това пекла,— все це лише поодинокі приклади так званих «кризових» явищ у пізній толстовській творчості. Проте як «кризові» їх сприймають здебільшого люди молоді, які не хочуть замислюватися над тим, чи можна взагалі у щось вірити і чи варто, скажімо, захоплюватися мистецтвом або одружуватися. Вони просто вірять, займаються мистецтвом та створюють сім’ї. Недарма сам Толстой наприкінці життя говорив, що справжні консерватори — не старі люди, а молоді, бо молоді просто не мають часу щось міняти, їм треба жити — от вони і живуть, як усі. І тільки під старість люди замислюються над тим, чим же, власне, було і чи мало якийсь сенс це життя... Вражаюча повість на цю тему — «Смерть Івана Ілліча» (1886).

Толстого після публікації його пізніх творів називали «великим диваком», звинувачували у підриві основ суспільства, держави та релігії, навіть відлучили від церкви. Насправді ж він був просто великим, тобто не більшим «диваком», ніж Соломон, який під кінець свого життя говорив про «суєту суєт», або Горацій, який в останні десятиріччя свого життя не хотів писати вірші, і лише за наказом імператора був змушений це робити... Адже і Толстой наполягав на тому, що він більше «не літератор», і все, що він пише після «духовного перелому» — то «не література». 1891 року він офіційно відмовився від гонорарів за всі свої твори, написані після 1881 року. Але ж з цих гонорарів жила чимала сім’я!..

У родині Толстого, у тій самій Ясній Поляні, куди з усього світу йшли люди, щоб побачити «нового пророка», ніхто, крім улюбленої дочки Сашеньки, не сприймав його віщувань. Роками він погрожував усе кинути й піти світ за очі. І ось, нарешті, у ніч з 27 на 28 жовтня 1910 року, взявши з собою тільки Сашеньку і вірного друга, особистого лікаря Маковицького, Толстой іде з дому і сідає у перший-ліпший залізничний вагон. Дорогою він, на той час уже 82-річний старець, захворів на запалення легень і 7 листопада того ж року помер на станції Астапово Рязанської залізниці. Перед смертю сказав почорнілому від горя та безсилля доктору Маковицькому: «Я вас прошу пам’ятати, що, крім Льва Толстого, є ще багато людей».

Останні записи iз щоденника

•    Спрашивать надо: не зачем я живу, а что мне делать. (9 октября)

•    Дело наше здесь только в том, чтобы держать себя, как орудие, которым делается хозяином непостижимое мне дело,— держать себя в наилучшем порядке, чтобы, если я соха, чтобы сошники были остры, чтобы, если я светильник, чтоб ничего не мешало ему гореть. То же, что делается нашими жизнями, нам не дано знать, да и не нужно. (10 октября)

•    Понятие Бога в самой даже грубой форме — разумеется, далеко не отвечающее разумному представлению о Нем — все-таки очень полезно для жизни уже тем, что представление о Нем, хотя бы самое грубое, переносит сознание в область, с которой видно назначение человека, и потому видны все отступления от него: ошибки, грехи. (10 октября)

•    Любовь к детям, супругам, братьям — это образчик той любви, какая должна и может быть ко всем. (11 октября)

•    Надо быть, как лампа, закрытым от внешних влияний — ветра, насекомых, и при этом чистым, прозрачным и жарко горящим. (11 октября)

•    Жить перед Богом не значит жить перед каким-то Богом на небе, а значит вызвать в себе Бога и жить перед Ним. (19 октября)

•    Истинно существует только Бог. Человек есть проявление Его в веществе, времени и пространстве. Чем больше проявление Бога в человеке (жизнь) соединяется в проявлениях (жизнях) других существ, тем больше он существует. Соединение этой своей жиз’ни с жизнями других существ совершается любовью. (31 октября)

•    И все на благо другим и, главное, мне. (3 ноября, Астапово)1

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика