Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

Рід Федора Михайловича Достоєвського, співця «загадкової російської душі», мав глибоке українське, польське й литовське коріння. Крім того, Достоєвський вважається не тільки «найбільш російським», а й «найбільш петербурзьким» письменником. Хоча народився він 11 листопада 1821 року в родині військового лікаря в Москві, де й отримав середню освіту у приватних пансіонах. І лише коли Федорові виповнилося п’ятнадцять, батько відвіз його до Петербурзького військово-інженерного училища.

Літературною працею Достоєвський почав займатися саме в училищі. 1844 року його переклад «Євгенії Гранде» Бальзака був надрукований у журналі «Репертуар и Пантеон», звідки молодий літератор отримав свій перший гонорар. Це був перший друкований твір Достоєвського. Щойно ставши фаховим літератором, юнак покинув воєнну службу і повністю присвятив себе літературній праці. І вже наступного року відбувся його творчий дебют: роман «Бідні люди» ще в рукопису дістав високу оцінку В. Бєлінського, а після публікації приніс молодому письменнику славу «нового Гоголя».

1847 року група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ Михайла Буташевича-ІІетра-шевського. Обговорювали нові філософські та політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його покращення. Після революції 1848 року у Франції, відгомін якої прокотився по всій Європі, розмови «петрашевців» набули революційного характеру — та все ж то були тільки розмови. Проте «інформатори» вже повідомили відповідні державні органи, і доноси у відповідних папках накопичувалися протягом року. 15 квітня 1849 року на черговій «п’ятниці» у Петрашевського Достоєв-ський читає один з найвідвертіших антиурядових маніфестів того часу — відкритий лист Бєлінського до Гоголя, заборонений цензурою. А вже 23 квітня 37 постійних учасників «п’ятниць» заарештовано і на сім місяців слідства ув’язнено у Петропавлівській фортеці. Вирок Петрашевському, Достоєв-ському та іншим найактивнішим «петрашевцям» — смертна кара. В очікуванні неминучої смерті на Семенівському плацу «усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі,— швидко, як блискавка...» — згадував потім Достоєвський. І раптом верхи прискакав ад’ютант царя і оголосив, що імператор «помилував бунтівників», замінивши смертну кару чотирма роками каторги, а після цього — службою рядовими солдатами.

Умови життя і роботи в каторжній тюрмі сибірського міста Тобольська були справді жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах з убивцями, злодіями, ґвалтівниками. А вдень, стоячи по коліна в холодній річці, каторжани розбирали старі іржаві човни. Тягати цеглу з берега на будівництво казарми уже вважалося непоганою роботою...

Після тобольського острога — нічим не кращий омський, після цього солдатська служба у Семипалатинську, що часто-густо була гірша від каторги. Лише через кілька років Достоєвський знов отримав офіцерський чин. Тоді ж, у Семипалатинську, він уперше у житті покохав і 1857 року одружився з Марією Ісаєвою, вдовою, що по смерті чоловіка залишилася з 10-річним сином без засобів існування. Історію свого одруження на Ісаєвій Достоєвський використав при описі одруження Мармеладова у романі «Злочин і кара», і риси характеру Марії Дмитрівни можна впізнати у рисах Катерини Мармеладової.

1859 року Достоєвському було дозволено повернутися до столиці-. Він розпочав написання «Записок з Мертвого дому» — спогадів про каторгу. Крім того, Достоєвський активно займається Журналістикою (разом з братом Михайлом видає журнал «Время», а після його заборони — журнал «Эпоха») і знов повертається до написання художніх творів (роман «Принижені й скривджені» побачив світ 1861 року).

Улітку 1862 року Достоєвський уперше побував за кордоном, у Західній Європі, і взимку 1862—1863 років написав публіцистичний твір про цю подорож — «Зимові нотатки про літні враження». Його геній вступає в добу зрілості й глибокої оригінальності, іцо засвідчили парадоксальні «Нотатки з підпілля» (1864). Водночас особисті лиха та невдачі продовжують спіткати письменника: в один рік (1864) померли його дружина і брат; журнал «Эпоха» довелося закривати через брак передплатників; величезний борг видавців журналу і матеріальне утримання родини померлого брата — все це важким тягарем лягло на плечі Федора Михайловича. Узявши аванси у видавців, Достоєвський 1866 року, коли термін їх відпрацювання доходив кінця, змушений був водночас писати два романи — «Злочин і кара» і «Гравець». Аби встигнути, письменник просить прислати йому стенографістку для надиктовування текстів. Так 4 жовтня 1866 року він знайомиться з двадцятирічною стенографісткою Ганною Сніткіною, яка взимку 1867 року стала його дружиною. З нею він, нарешті, позбувся доти невідступного відчуття самотності, зазнав довгоочікуваного сімейного щастя, народив і виховав четверо дітей.

Роман «Злочин і кара» знаменує собою входження письменника в золоту добу шедеврів. Він написав його за півтора року (1865—1866), друкуючи окремими частинами, в журналі «Русский вестник». За своєю жанровою формою це детектив: розумний слідчий Порфирій Петрович веде справу загадкового вбивства, «справу,— як з самого початку підозрює він,— фантастичну, похмуру, справу сучасну, нашого часу випадок, коли помутилося серце людське... Вбили за теорією». Однак автора роману цікавить не лише інтелектуальний та моральний двобій слідчого Порфирія та «ідейного убивці» Раскольникова. Не менш важлива у романі ідейна суперечка Раскольникова з Сонею Мармеладовою. Саме у ній, нещасній повії, Достоєвський парадоксально, але художньо переконливо втілює свій етичний ідеал...

Не менш парадоксальною спробою «зобразити позитивно-прекрасну людину» став наступний роман Достоєвського — «Ідіот» (1868). Головний герой роману, князь Мишкін, хворий на епілепсію, глибоко самотній, розвиває «теорію практичного християнства», яку пробує втілити в конкретних справах, втручаючись у заплутані долі людей...

Глибоке художнє дослідження проблем добра і зла вивело письменника на несподівану для його сучасників, але пророчу з погляду XX—XXI століть «ділянку абсолютного зла». Це тоталітарні ідеології, що неминуче еволюціонують у практику терору. Роман «Біси» (1872) — зловісне пророцтво Достоєвсь-кого, яке, на жаль, не тільки збулося (жовтневий переворот 1917 року, громадянська війна, сталінщина, гітлеризм і т. д.), а й продовжує збуватися щодня, коли цинічні політичні гравці у своїх брудних цілях використовують фанатизм молодих невігласів. Достоєвський-художник переконливо показав, що саме молодість — це та вирішальна доба в житті людини, коли (і це ще один його парадокс, який на сто відсотків підтверджується практикою) ні в якому разі не можна приймати остаточних рішень або робити надто рішучі кроки, за які потім доведеться гірко розплачуватись. Перш ніж спробувати «оволодіти життям», молода людина має «оволодіти собою»... Саме про молодь думав Достоєвський у своє останнє десятиліття, коли писав романи-шедеври «Підліток» (1875) і «Брати Карама-зови» (1879—1880).

І ще один унікальний проект зрілого Достоєвського знайшов всеросійську підтримку читачів, насамперед молодих. У 1876—1878 роках він видавав щомісячний журнал, єдиним автором якого був він сам і який саме тому так і називався — «Щоденник письменника».

23 травня 1880 року Достоєвський востаннє приїздить до Москви, де 6 червня бере участь у відкритті пам’ятника Пушкіну, а 8 червня виступає з промовою на публічному засіданні Товариства любителів російської словесності. Текст цієї промови було видано у вигляді останнього випуску «Щоденника письменника». Це був моральний, філософський та художній заповіт Достоєвського. 28 січня 1881 року Федора Михайловича не стало.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика