Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

Чарлз Діккенс народився 1812 року в Портсмуті в родині чиновника морського відомства. 1817 року сім’я Діккенсів переїхала у Четем, де Чарлз почав відвідувати школу. Однак коли у батька Діккенса почалися проблеми на службі, матеріальний стан родини погіршився. Дванадцятирічний Чарлз опинився у Лондоні, де, замість учитися, був змушений працювати на фабриці, що виробляла ваксу.

У п’ятнадцять років Чарлз Діккенс стає переписувачем у лондонській конторі. Згодом, опанувавши стенографію, працює в суді. У 1832 році працює парламентським репортером. З наступного року в періодиці під псевдонімом «Боз» починають з’являтися нариси з життя Лондона, його побуту та характерів. Незважаючи на блискучий гумор, ці нариси ще не склали слави письменника-початківця, хоча ними й зацікавилися представники середнього класу суспільства, а згодом і простолюд, тож Діккенс став популярним. Раннім нарисам Діккенса притаманні й гротескова примхливість, й ті перебільшення, без яких ми не уявляємо цього насмішкуватого і водночас сентиментального англійця.

У 1836 році у періодиці видрукувано окремими випусками перший роман Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу». Книга вражаюче неправдоподібна. Це — роман пригод, а Семюел Піквік — романтичний шукач пригод. Але дивовижно те, що цей товстий підстаркуватий буржуа — наївний, немов дитина. Сюжет роману — це каскад комічних ситуацій, в які потрапляють Піквік та його друзі.

Того ж 1836 року молодий письменник уже працює над романом «Пригоди Олівера Твіста», що почав друкуватися 1837 року. Саме в цей час в англійському суспільстві точилася запекла політична боротьба навколо «Закону про бідних», який, вступивши в силу, продемонстрував, що це суспільство розглядає бідняків як злочинців, робітні доми — як тюрми, а їхніх мешканців — як людей поза законом. З незгоди з таким поглядом і народжується роман молодого письменника, сповнений співчуття до «маленької» людини — «маленької» і за віком, і за соціальним статусом. Права людини взагалі й дитини зокрема — ось тема, до якої саме Діккенсові чи не вперше вдалося привернути увагу «благополучного» суспільства. Роман мав такий гучний резонанс, що урядові довелося створити спеціальну комісію для перевірки всіх тих фактів, про які сказав письменник.

1842 року Діккенс відвідував Америку й висловив свої враження в «Американських нотатках» та в романі «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта». У 40-ві роки він багато мандрує Францією та Італією, пише «Різдвяні повісті» та роман «Домбі і син».

Новий етап його творчості починається з роману «Девід Копперфілд» (1850), в якому він певною мірою відобразив власні дитинство та юність. У 50-ті роки Діккенс створює своєрідну трилогію соціальних романів: «Холодний дім», «Тяжкі часи», «Маленька Дорріт». Перед читачем постають картини бюрократичної тяганини, соціальної несправедливості, порушення закону. У пізніших творах Діккенса посилюється критичний елемент. Йому важливо довести, що суспільні лиха пов’язані з нехтуванням моральними засадами життя.

В 60-ті роки письменник створює романи «Великі надії», «Наш спільний друг» і «Таємниця Едвіна Друда».

«Великі надії» написано на тему втрачених ілюзій, яку в однойменному романі розпочав Бальзак. Основним мотивом роману Діккенса стала думка про те, що гроші, заплямовані злочином, не приносять щастя навіть добрій людині, якій вони дісталися випадково. Останній роман Діккенса — «Таємниця Едвіна Друда» — детектив з елементами гротеску, комізму.

Головні риси творчості Діккенса — передусім демократизм, увага та повага до народних, низових, навіть плебейських форм життя. Витоки його демократизму — в європейській культурі, що зазнала впливу гасел Великої французької революції про рівність усіх людей перед Богом. Друга визначальна риса творчості англійського письменника — його гуманізм. Діккенс ніколи не відмовлявся від боротьби за людину та її права, бо людське життя, здоров’я, щастя, нормальні стосунки у родині, між дорослими та дітьми — усе це є для письменника найвищими цінностями буття. Нарешті, третьою рисою творчості Діккенса є його схильність до гротескного перебільшення характерів, подій, почуттів. Якщо митець зображує персонажа негідником, то це — абсолютний негідник, витвір диявола, якщо — людиною веселою, то вона регоче, аж заходиться через надмір емоцій, червоніючи й лякаючи співбесідників і читачів можливістю моментальної смерті від апоплексії.

Володимир Набоков, російський та англомовний письменник XX століття, писав про героїв Діккенса, що вони живуть своїм самостійним життям, незалежним ані від фабули, ані від намірів автора. Вони й історично конкретні — в них відобразилися і національні, і специфічні риси епохи.

З передмови Чарлза Діккенса до третього видання «Пригод Олівера Твіста»

Вважалося, що я припустився великої непристойності, вивівши на сторінках цього твору деяких найогидніших представників злочинного лондонського світу.

Працюючи над цією книжкою, я не бачив ніякої причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню (коли не дозволяти того, щоб їхня мова вражала наш слух) так само, як і його піна і вершки (...). У мене були вагомі причини йти саме цим шляхом. Я прочитав десятки книжок про злодіїв: хвацькі хлопці (здебільшого приємні в поводженні), бездоганно вдягнені, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти — одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків. Але я ніколи не зустрічався (окрім як у Хогарта1) з жалюгідною дійсністю. Мені здавалося, що змалювати гурт таких злочинців у всій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, якими вони є насправді,— пацюками, які ховаються в найбрудніших закутках життя, і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця — мені здавалося, що показати це необхідно і що я зроблю користь суспільству. (...)

Однак деякі люди мають таку витончену й делікатну вдачу, що не можуть спокійно споглядати подібні жахи. Ні, злочин сам по собі їм не вадить, але злочинця, щоб задовольнити їхній смак, треба подати, як дорогу страву, з делікатною приправою.

(...) Дивно, як Чеснота відвертається від брудних панчіх і як Порок, поєднуючись зі стрічками та барвистими шатами, змінює, наче заміжня жінка, своє ім’я і стає Романтикою.

(...) Правду ж Бог залишає і в серці безпутних і нещасних. У них ще жевріє надія — остання чиста краплина на дні замуленого колодязя. В ній найкращі й найгірші сторони нашої натури, в ній багато найогидніших її рис, але є й найшляхетніші. Це — суперечність, аномалія, сполучення, яке здається неможливим, але це — правда. Я радий, що її поставили під сумнів, бо якби я не мав твердої впевненості в тому, що цю правду треба сказати, остання обставина позбавила б мене будь-яких вагань.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика