Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

Раніше в романах картини природи нерідко служили цілям поетичного оздоблення. Вони були спрямовані безпосередньо на читача й не мали прямого відношення до героїв. У «Мадам Боварі» й у «Вихованні почуттів» пейзаж пройнятий настроями Емми або Фредеріка.

В лісі під час прогулянки верхи Емма віддалася Родольфу: «Спадали вечірні тіні, скісне проміння сонця засліплювало їй очі, проникаючи крізь віття. Довкола неї тут і там, на листі й на траві, тремтіли плямочки світла, немов тут літали колібрі й на льоту губили пір’я. Тиша була всюди; щось ніжне, здавалося, лилося від дерев; Емма відчувала, як знов закалатало її серце, як кров теплим струменем бігла по тілу. І тоді вона почула вдалині, над лісом, на горбах, неясний і протяжний крик, чийсь співучий голос і мовчки стала прислухатися, як він, наче музика, зливався з останнім трепетом її схвильованих нервів».

Пейзаж чудовий. Просто фантастично прекрасний. Але не сам по собі. Таким його зробила Емма. Вона зазнала блаженства, і світ відкрився їй в усій чарівності своїх звуків та фарб. Однак і вона наповнила ліс своїм захопленням. Вона побачила його, вона присвоїла його...

А наприкінці абзаца Флобер поставив фразу: «Родольф, тримаючи в зубах сигару, зв’язував повід, що урвався, підрізаючи його складаним ножем». Поставив, як щось само собою зрозуміле, немовби тільки констатуючи факт: повід урвався, його треба зв’язати, інакше додому не повернешся!

Але в цьому «природному» сусідстві двох начал, що виключають одне одного,— Емми, яка вслухається в таємничі голоси природи, і глухого до них Родольфа, який з сигарою в зубах робить те, без чого не можна обійтися,— ховається могутня вибухова сила. Банальна проза вторгається в царство поезії, руйнує; розвіює чари. Все буденно, все тривіально. Ніякого дива не сталося. Був звичайнісінький адюльтер.

Зауважимо, однак, що бачить це тільки читач. Для Емми диво триває: «Вони повернулися в Іонвіль тим самим шляхом... Ніщо довкола не змінилося; а тим часом для Емми сталося щось більш значне, ніж якби гори зрушили з місця».

Задовольнивши хіть, Родольф почав спокійно й діловито готуватися до від’їзду. Він робив саме те, чого не смів робити створений Емминою уявою Родольф. Але Емма не помітила другого Родольфа, не розгледіла в ньому ситого самця. Тому що вона надто наївна, надто довірлива? Ні. Скоріше через обмеженість і душевну сліпоту. Вона зайнята тільки собою. І в цьому розумінні недалеко пішла від чоловіка. Так само, як Шарль, вона живе серед тісних стін свого маленького світу. Вона все вигадала — шляхетного коханого, своє глибоке почуття до нього, навіть свій екстаз серед величної природи...

А ліс усе ж таки був, красень ліс. Хоча в ньому й не літали колібрі. В цім-то й полягає трагедія мадам Боварі. Вона шукає не там і знаходить не те, пошлість перетворюючи на поезію, поезію — на пошлість. Вона краща за своє оточення і тому ще гірша за нього, чистіша і тому брудніша. Винні люди. І ніхто не винен, крім безвідрадної тупості прозаїчного буття.

В розглянутому уривку Флобер розповів про Еммину трагедію мовою художніх образів. Саме художніх, а не просто поетичних. Спочатку перед читачем постає картина природи. Вона поетична. Вона могла б бути поетична й сама по собі. Але тоді вона не була б художньою — існувала б тільки на поверхні твору, не змикаючись з його суттю. У Флобера картина ця художня. Вона злита із світовідчуванням Емми, навіть одухотворена її особистістю. В неї функція не тільки декоративна. В неї взагалі багато функцій: вона, наприклад, додає до характеру Емми якийсь новий штрих. Художність передбачає багато-функціональність і взаємну залежність усіх елементів тексту. Це краса, видобута із сполучень, які кидають на кожну деталь світло підвищеної значущості.

Але в нашому випадку така значущість поки що порівняно невелика. Що ми довідалися про Емму? Вона здатна захоплюватися природою, вбирати в себе її красу. Це не властивість характеру. Принаймні вона не постійна і не певна. За відповідних умов на те саме здатна зла й добра, поверхова й глибока натура. Видно не її ставлення до світу, а її ставлення до себе.

Потім до картини природи додається інформація про Ро-дольфа, який лагодить збрую. І саме тепер, коли безпосередній поетизм починає піддаватися руйнуванню, створений Флобером образ набуває художньої викінченості. В сполученні з Родольфовою ницістю Еммина «піднесеність» виливається нарешті в рису характеру. Наше уявлення про героїню розширюється, об’єктивізується. Стає певним.

Але що ж, власне, зробив Флобер? Поставив у потрібному місці фразу. Це — акт формальний. Чи не випливає з цього, що художнє — форма, в кращому разі —- стиль? Ні. Художнє — в першу чергу, це нерозривність форми й змісту. Бо, як ми бачили, те, що зробив Флобер,— змістовно. Він зіткнув між собою не дві форми, а два змісти: світ Емми із світом Родольфа, штучну, фальшиву, банальну «поезію» з цілковитою «прозою». І одержав третє, найглибше — єдиний світ буржуазної духовної деградації, світ, що його роздирають німі трагедії.

Поетичний образ, звичайно, не завжди просто орнаментальний. Але цілком змістовним він може стати тільки в одному випадку: якщо змістовий матеріал твору поетичний сам по собі. Тим-то справжньою сферою історичного існування цього образу була епоха добуржуазна, тобто — за Гегелем — «героїчна епоха, яка безпосередньо властива поезії та мистецтву». Згодом починається поступова трансформація й витиснення поетичного образу. Адже він до певної міри нормативний. Його суть, так би мовити, задана наперед, замкнена в своїй власній первісній формі, обмежена нею. Не випадково саме мистецтво поетичне виробило систему постійних фігур і тропів і переважно оперувало ними.

Художній образ більш гнучкий. В ньому немає нічого застиглого, визначеного заздалегідь. Художнє здатне видобувати свою красу з будь-якого матеріалу. Все це і мав на увазі Флобер, коли писав: «Форма, стаючи більш майстерною, витончується; вона відходить від літературності, правил, строгих розмірів, кидає епос заради роману, вірш заради прози...»

Можливо, сцена битви під Ватерлоо в «Пармському монастирі» Стендаля й має художню цінність, якої Флобер ніде не досягав. Однак це — тільки один епізод. Романи Флобера художні в кожному своєму рядку. Флобер сказав про себе: «Я ніколи далеко не піду, я знаю, чого мені бракує, а завдання, яке я поставив перед собою, виконає інший; я скерую на цей шлях кого-небудь талановитішого, з природженими здібностями».

І після Флобера з’явився Мопассан. Та й не тільки він. Весь сучасний роман багато чого запозичив у Флобера, запозичив у мірі куди більшій, ніж це заведено визнавати.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика