Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

Гюстав Флобер народився 12 грудня 1821 року в Руані. Його батько був хірургом, головним лікарем міської лікарні і за свої фахові здібності користувався великою повагою городян (пізніше він став прообразом доктора Ларів’єра із роману «Пані Боварі»).

Гюстав був нервовим, хворобливим, меланхолійним хлопчиком, який часто пропускав заняття і погано вчився в школі. Натомість він любив залишатися на самоті і писати у щоденнику про свої враження, незначущі розмови дорослих... Першу свою повість — «Нотатки божевільного» — юнак написав у сімнадцять років. Батьки сподівалися, що Гюстав здобуде фах юриста, та син, хоч і поступив до університету, провчився там недовго. У 1844 році батько письменника-початківця придбав неподалік від Руана, на мальовничому березі Сени, маєток Круассе, де Гюстав оселився і провів мало не все своє життя. Флобер не мав власної сім’ї, а серед його друзів переважали письменники. Література стала його єдиним заняттям, єдиною пристрастю, проте ніколи не була його «хлібом»: після смерті батька Флобер отримав чималий спадок.

Перші літературні спроби Флобера — філософські та історичні повісті й драми в дусі романтизму. Однак вони не задовольняли самокритичного юнака. Його цікавлять витоки християнства, історія Стародавнього Світу, і в 1849—1851 роках він подорожує країнами Близького Сходу. Тут він задумав два романи, робота над якими тривала упродовж десятиріччя.

Флобер стає видатним майстром слова, досягає творчої зрілості. Змальовуючи своїх персонажів, митець домагається точності слів, філігранності фраз. Героїв Флобера, раз побачивши внутрішнім читацьким зором, до кінця життя вже не забудеш. Усі фрази Флобер перевіряв на слух, переписуючи стільки разів, скільки було потрібно для природного звучання.

Журнальна публікація першого з романів Флобера, «Пані Боварі», починається 1856 року, але невдовзі припиняється. Французьке суспільство, яке хизувалося «високими моральними принципами», а насправді було вражене фальшю, лицемірством, падінням моралі, жахнулося, пізнавши страшні виразки на своєму тілі завдяки молодому письменнику. 29 січня 1857 року відбувся судовий процес за звинуваченням двох осіб — автора і видавця роману — у «зневазі до моралі, релігії та добрих звичаїв». Однак після блискучої промови адвоката Сенара суд відхилив усі звинувачення, і того ж року «Пані Боварі» побачила світ у вигляді окремої книжки.

В одному з листів Флобера за березень 1857 року читаємо: «Я збираюся писати роман, де дія відбувається за три століття до Різдва Христового, бо відчуваю потребу відійти від сучасного світу, в який надто багато занурювалося моє перо». Відомий ще й такий вислів Флобера з цього приводу: «Набридло сіре — хочеться пурпуру й золота». І наступного року він знову вирушає на Близький Схід, у місця, де колись процвітав Карфаген.

Результатом подорожі став роман «Саламбо», який вийшов друком 1862 року. Головна героїня, чиїм іменем названо роман,— юна дівчина, старша дочка знаменитого карфагенського полководця Гамількара Барки і сестра ще більш знаменитого полководця Ганнібала Барки. Однак ім’я героїні та її доля є художнім вимислом, адже історичних даних про Саламбо немає. Флобер, поринаючи в глибини історії, цікавився передусім не військовими подіями, а давніми людьми. Хоч про мешканців Карфагена збереглися скупі відомості, завдяки майстерності чарівника Флобера читач роману не просто вірить, що все так і було: він блукає вулицями Карфагена, занурюючись у його дивовижну атмосферу.

Флобер мав безмежну віру у пізнавальні можливості мистецтва слова. У «Пані Боварі» він відкрив спосіб зображення світу з погляду героїні, яка міфологізує світ, сприймає його як велику ілюзію,— і потім жорстоко зіштовхнув ілюзію з реальністю. Міфом, крізь який Емма Боварі дивиться на світ, стала для неї романтична література. Однак читач роману знає не лише міф, а й реальність — тому загибель Емми його не дивує...

Щодо Саламбо, вона так само фанатично вірить у міфи, як і Емма. Так само вірить у своє особливе призначення, в особливу мету свого життя... Але читач цього роману, не знаючи «реальності», змушений разом з героїнею заглиблюватися у життя міфу. Щось несамовите й незбагненне — жах і велич доби, її «пурпур і золото» — поглинає людину...

Такий спосіб мистецького пізнання світу, будучи застосований до сучасності, змушував критиків говорити про особливий — «суб’єктивний» — реалізм Флобера у таких його романах на сучасні теми, як «Пані Боварі» та «Сентиментальне виховання» (1869). Проте стверджений у «Саламбо» як принципова можливість пізнання будь-якої дійсності, цей спосіб творчості містить у собі зерна двох нових, взаємопов’язаних творчих методів мистецтва другої половини XIX століття — імпресіонізму й натуралізму.

У 70-ті роки творчий потенціал письменника пішов на спад. Почасти дається взнаки підірване працею здоров’я, почасти — матеріальні нестатки: допомагаючи родичам виплутатися з фінансової халепи, Флобер втратив усі свої гроші, але вперто відмовлявся писати задля заробітку. Скромно доживаючи свій вік у Парижі, Флобер пише драми і повісті, працює над романом «Бувар і ГІекюше» (який, однак, не завершив).

Саме у цей час в одному з паризьких ресторанчиків він часто зустрічається з Іваном Тургенєвим, Едмоном де Гонкуром, Емілем Золя і Альфонсом Доде. Незабаром ці зустрічі назвали «обідами п’яти», почали навіть говорити про «школу Флобера». «Щодо моїх друзів Ви додаєте «моя школа»,— пише Флобер у листі до Жорж Санд у грудні 1875 року.— Люди, з якими я часто зустрічаюсь і на яких ви вказуєте, прагнуть як раз того, що я зневажаю, і дуже мало цікавляться тим, що мене турбує. Особисто я вважаю технічні деталі, місцеві умови, зрештою, історично точний аспект твору справою вторинною. Над усе я ставлю красу; мої ж приятелі не дуже за нею побиваються... Гонкур вельми щасливий, коли підхопить на вулиці словечко, яке може вставити в книжку, я ж уважаю себе задоволеним, коли напишу сторінку без асонансів та повторів».

Старий письменник залишався вірним собі, своїм принципам. 8 травня 1880 року він помер від серцевого нападу.

Афоризми Флобера

•    Письменник має ставитися до людей, як до мастодонтів або крокодилів. Хіба можна бідкатися через роги перших або щелепи других? Показуйте їх, робіть з них опудала, кладіть їх у банки зі спиртом, от і все. Але не проголошуйте щодо них моральних вироків.

•    Митець у своєму творі має бути як Бог у природі — всемогутній і невидимий.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика