Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

(Скорочено)

Називаючи «Людською комедією» твір, розпочатий майже тринадцять років тому, я вважаю за потрібне викласти його задум, розповісти про його походження, коротко пояснити його план, до того ж висловити все це як людина, до цього непричетна. Це не так важко, як може здатися читачам. Мала кількість творів живить велике самолюбство, велика праця вселяє виняткову скромність. Це спостереження пояснює той аналіз, якому Корнель, Мольєр та інші великі автори піддавали свої твори. Якщо неможливо написати щось подібне до їхніх прекрасних творів, то можна принаймні бажати бути схожим на них у цьому відношенні.

Первісна ідея «Людської комедії» постала передо мною, мов якась мрія, мов один із тих нездійсненних задумів, які плекаєш, але не можеш утримати — так глузлива химера являє своє жіноче обличчя, але відразу ж, розпростерши крила, лине у небо фантастики. Проте і ця химера, як багато інших, набуває плоті: вона наказує, вона наділена необмеженою владою, і доводиться їй коритися. Ідея цього твору народилася з порівняння людства з тваринним світом.

Було б помилковим думати, що велика суперечка, яка вибухнула останнім часом між Кюв’є1 і Жоффруа Сент-Ілером2, базується на новому науковому відкритті. Думка про єдність організмів, що формулювалася по-різному, вабила уже найвидатніші уми двох попередніх віків. Перечитуючи дивовижні твори письменників-містиків, які займалися науками у їх зв’язку з нескінченним, таких, як Сведенборг, Сен-Мартен та інші,— а також книги найвидатніших геніїв-природо-знавців, таких, як Лейбніц, Бюффон, Шарль Бонне та інші,— знаходиш зачатки знаменитого закону: кожен для себе, на якому ґрунтується єдність організму. Є тільки єдина жива істота. Творець користався єдиною моделлю для всіх живих істот. Жива істота — це основа, яка дістає свою зовнішню форму, або, точніше, відмінні ознаки своєї форми у тому середовищі, де їй призначено розвиватися. Тваринні види відбивають ці відмінності. Проголошення і обґрунтовання цієї системи, проте, згідної з нашими уявленнями про божественну могутність, буде вічною заслугою Жоффруа де Сент-Ілера, який у цьому питанні вищої науки здобув перемогу над Кюв’є,— перемогу, яку привітав в останній написаній ним статті великий Ґете.

Пройнявшися цією системою ще задовго до того, як вона викликала суперечки, я зрозумів, що у цьому відношенні Суспільство подібне до Природи. Хіба Суспільство не створює з людини, відповідно до середовища, у якому вона діє, стільки ж різноманітних видів, скільки їх існує у тваринному світі? Різниця між солдатом, робітником, чиновником, адвокатом, неробою, ученим, державним діячем, торговцем, моряком, поетом, бідняком, священиком така ж значна, хоч і важче вловима, як і те, що відрізняє одне від одного вовка, лева, осла, крука, акулу, тюленя, вівцю тощо. Отже, існують і завжди існуватимуть види у людському суспільстві так само, як і види тваринного світу. Якщо Бюффон написав видатний твір, спробувавши в одній книзі зобразити весь тваринний світ, то чому б не написати подібний твір про Суспільство? Але різноманітності тваринного світу природа поставила кордони, у межах яких Суспільство не могло утриматися. Коли Бюффон зображає лева-самця, йому досить всього лише кількох фраз, щоб визначити і левицю, тоді як у Суспільстві жінку далеко незавжди можна розглядати тільки як самицю. Навіть в одній сім’ї можуть бути дві істоти, зовсім не схожі одна на одну. Дружина крамаря іноді гідна бути дружиною принца, і часто дружина принца не варта дружини художника. Громадський стан позначений випадковостями, яких ніколи не допускає Природа, бо громадський стан складається з Природи і Суспільства. Отже, опис соціальних видів, коли навіть брати до уваги тільки різницю статей, повинен бути щонайменше вдвічі більшим у порівнянні з описом тваринних видів. Нарешті, у тварин майже не буває драм, немає ніякої плутанини; вони тільки переслідують одна одну — оце і все. Люди теж переслідують одне одного, але більша чи менша наявність розуму призводить до значно складнішої боротьби. Якщо деякі вчені ще не визнають, що у великому потоці життя Тваринність вривається у Людяність, то безсумнівно, що все ж таки крамар стає іноді пером Франції1, а дворянин іноді опускається на самісіньке дно. Бюффон виявив у тварин винятково просте життя. Тварина мало що має, у неї немає ні наук, ні мистецтв, тоді як людина, в силу закону, який ще треба вивчити, прагне відбити свої звичаї, свою думку і своє життя у всьому, що вона пристосовує для своїх потреб. Таким чином, треба було написати твір, який мав охопити три форми буття: чоловіків, жінок і речі, тобто людей і матеріальне втілення їх мислення,— словом, зобразити людину і життя. (...)

Але як зробити інтересною драму з трьома-чотирма тисячами дійових осіб, яку являє собою будь-яке Суспільство? Як водночас сподобатися поетові, філософу і масам, які хочуть, щоб поезія і філософія були втілені у захоплюючих образах? Якщо я і розумів важливість і привабливість такої історії людського серця, проте не уявляв собі способів відтворити її.

Вальтер Скотт підніс роман до ступеня філософії історії, підніс той вид літератури, який із віку у вік оздоблює алмазами безсмертя поетичну корону тих країн, де процвітає мистецтво слова. Він вніс у нього дух минулого, поєднав у ньому драму, діалог, портрет, пейзаж, опис; він включив туди неймовірне і реальне, ці елементи епосу, і підсилив поетичне звучання невимушеністю найпростішої мови. Але він не стільки придумав певну систему, скільки знайшов власну манеру у розпалі праці або завдяки логіці цієї праці; він не замислювався над тим, щоб зв’язати свої повісті одну з одною і таким чином створити єдину історію, кожний розділ якої був би романом, а кожний роман — епохою. Помітивши цей брак зв’язку, що, проте, не зменшує значення Шотландця, я водночас ясно уявив собі і план, зручний для виконання моєї роботи, і саму можливість його здійснення. Хоч я і був, так би мовити, засліплений дивовижною плодючістю Вальтера Скотта, завжди схожого на самого себе і завжди своєрідного, проте я не впадав у розпач, бо пояснював особливості його обдаровання нескінченною розмаїтістю людської природи.

Випадок — найбільший романіст світу; щоб бути плодючим, треба тільки його вивчати. Самим істориком мало бути французьке Суспільство, мені залишалося лише бути його секретарем. Складаючи опис пороків і чеснот, збираючи найяскравіші випадки прояву пристрастей, зображаючи характери, добираючи найголовніші події з життя Суспільства, створюючи типи поєднанням окремих рис численних однорідних характерів, можливо, мені вдалося б написати історію, забуту стількома істориками,— історію правів. Озброївшись неабияким терпінням і мужністю, я, можливо, доведу до кінця книгу про Францію дев’ятнадцятого віку, книгу, на відсутність якої ми всі скаржимося і якої, на жаль, не залишили нам про свою цивілізацію ні Рим, ні Афіни, ні Tip, ні Мемфіс, ні Персія, ні Індія.

(...) Подібна праця була б іще нічим. Старанно відтворюючи, письменник міг би стати більш-менш точним, терплячим або сміливим зображувачем людських типів, оповідачем інтимних житейських драм, археологом суспільного побуту, рахівником професій, літописцем добра і зла, але, щоб заслужити похвал, яких прагне кожний митець, мені треба було вивчити причини або одну спільну причину соціальних явищ, вловити прихований смисл величезного скупчення типів, пристрастей і подій. Почавши шукати цю причину, цей соціальний рушій, слід було виявити, у чому людські Суспільства віддаляються або наближаються до вічного закону, до істини, до краси. (...)

Людина ні добра, ні зла, вона народжується з інстинктами і нахилами; Суспільство аж ніяк не псує її, як вважав Руссо, а вдосконалює, робить кращою; але прагнення вигоди з свого боку розвиває її погані нахили. Християнство, і особливо католицтво, як я показав у «Сільському лікарі», являючи собою цілісну систему приборкання порочних прагнень людини, є найважливішою основою соціального порядку.

Уважне споглядання картини Суспільства переконує, що коли думка або пристрасть, яка містить у собі і думку, і почуття,— явища соціальні, то водночас вони і явища руйнівні. У цьому розумінні життя соціальне схоже на життя людини. (...)

Коли точно зображається все суспільство, описуються його великі струси, трапляється,— і це неминуче,— що твір відкриває більше зла, ніж добра, і якась частина картини показує людей порочних; тоді критика здіймає галас про аморальність, не помічаючи повчального прикладу в іншій частині. Оскільки критика не знала загального плану, я пробачав їй. Втім, письменник, який не наважується витримати вогонь критики, не повинен зовсім братися за перо, як мандрівник не повинен вирушати в дорогу, коли він розраховує на незмінно ясне небо. З цього приводу мені залишається зауважити, що най-сумлінніші моралісти дуже сумніваються в тому, що у суспільстві можна знайти стільки ж хороших, скільки поганих вчинків; і у створюваній мною картині більше доброчесних персонажів, ніж таких, які заслуговують осуду. Ганебні вчинки, огріхи, злочини, починаючи від найлегших і кінчаючи найтяжчими, завжди знаходять там людську чи Божу, явну чи таємну кару. Я у щасливішому становищі, ніж історик,— я вільніший за нього... Історія не зобов’язана, на відміну від роману, прагнути вищого ідеалу. Історія є і повинна бути тим, чим вона була, тоді як роман повинен бути кращим світом, сказала п. Неккер1, одна з найвидатніших жінок останнього часу. Але роман був би нічим, якби при цьому благородному обмані він не був правдивим у подробицях...

Пристрасть — це все людство. Без неї релігія, історія, роман, мистецтво були б марні. Помітивши, що я збираю стільки фактів і зображаю їх такими, які вони є насправді, включаючи і пристрасть, декотрі помилково уявили, ніби я належу до школи сенсуалістів і матеріалістів — до цих двох видів одного і того ж самого напряму — пантеїзму. Але, можливо, вони могли, вони повинні були помилятися щодо цього. Я не вірю у нескінченне вдосконалювання людського Суспільства; я вірю у вдосконалювання самої людини. Ті, хто думає знайти у мене намір розглядати людину як істоту завершену, припускаються великої помилки...

Зрозумівши як слід зміст мого твору, читачі визнають, що я надаю фактам постійним, повсякденним, прихованим або явним, а також подіям особистого життя, їх причинам і спонукальним началам такого ж значення, якого досі надавали історики подіям суспільного життя народів...

Це неабияке завдання — зобразити дві або три тисячі типових людей певної епохи, бо така, в кінцевому підрахунку, кількість типів, які представляють кожне покоління, і «Людська комедія» їх стільки вмістить. Така кількість осіб, характерів, така безліч життів вимагала певних рамок. Звідси такі природні, уже відомі розділи мого твору: сцени приватного життя, провінційного, паризького, політичного, воєнного і сільського. Ці шість розділів відповідають загальним ідеям. Кожен із них має свій зміст, своє значення і містить у собі епоху людського життя...

Сцени приватного життя зображують дитинство, юність, їх помилки, тоді як сцени провінційного життя — зрілий вік, пристрасті, розрахунки, матеріальні інтереси і честолюбство. Потім у сценах паризького життя дана картина смаків, пороків і всіх неприборканих проявів життя, властивих столиці. Кожна з цих трьох частин має свій місцевий колорит. Париж і провінція, соціально протилежні, дали тут невичерпний матеріал. Не тільки люди, а й найголовніші життєві події втілюються у типові образи. Бувають ситуації, які зустрічаються у житті будь-якої людини, типові фази життя; саме у змалюванні їх я прагнув бути якомога точнішим. Я намагався дати уявлення про різні місцевості нашої прекрасної країни. Мій твір має свою географію, свою генеалогію, свої сім’ї, свої місцевості, обстановку, дійових осіб і факти,— словом, цілий свій світ.

Зобразивши у цих трьох розділах соціальне життя, я мав ще показати життя зовсім особливе, у якому відбиваються інтереси багатьох або всіх,— життя, яке проходить, так би мовити, поза загальними рамками,— звідси сцени політичного життя. Після завершення цієї широкої картини Суспільства хіба не треба було ще показати його у стані найвищого напруження. Звідси сцени воєнного життя — поки ще найменш повна частина моєї праці, для якої ще залишається місце у цьому виданні. Нарешті, сцени сільського життя являють собою немов вечір цього довгого дня, якщо мені дозволено назвати так драму соціального життя. У цьому розділі зустрічаються найбільш чисті характери і зображено здійснення великих начал порядку, політики і моральності. Такою є основа, повна образів, комедій і трагедій, над якою підносяться філософські етюди, друга частина праці, де знаходить свій вияв соціальний рушій усіх подій, де зображені руйнівні бурі мислі, почуття за почуттям. Перший твір цього розділу — «Шагренева шкіра» — якоюсь мірою зв’язує сцени правів з філософськими етюдами кільцем майже східної фантазії, де саме Життя зображене у сутичці з Бажанням, джерелом усякої Пристрасті.

Ще вище знайдуть місце аналітичні етюди, про які я нічого не скажу, бо з них надруковано лише один: «Фізіологія шлюбу». Критика Суспільства, аналіз його болячок і обговорення його основ дозволяє мені, здається, дати творові назву, під якою він з’являється тепер: «Людська комедія».

Бальзак не втримався.

—    Виходить, Олізар не ощасливлений такими високими ознаками.

—    Мова йде про Юзефовича,— ухилилася Евеліна,— і він Вам сподобається.

—    О, мені подобається все, що Ви робите для мене, Єво.

—    Я не раджу вам глузувати, Оноре. Ви розмовляєте з дамою.

—    Я розмовляю з зорею, з Зорею Півночі.

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика