Реклама

Sape


загрузка...

Шпаргалки - Сочинения на украинском языке

(Уривки)

...Стендаль зводить свого юного і великодушного героя з двома жінками, які належать до протилежних типів, і душа юнака розривається між ними; у героя завжди знаходиться могутній покровитель, і йому постійно шкодить ворог, страшенний негідник. Така незмінна схема романів Стендаля.

Отже, Стендаль 1827 року прочитав у газетах історію Антуана Берте. Вона глибоко зацікавила його з багатьох причин: передусім тому, що цей судовий процес — цілком готовий роман про роки учнівства молодої людини; а ще й тому, що молоді люди такого типу йому подобаються. Він любить енергію і вважає, що ця енергія властива саме таким, як Антуан Берте — дуже молодим і дуже бідним, освіченим, нещасливим і честолюбним. Серед людей такого типу і зустрічаються визначні натури, отже, Антуан Берте і його драма привертають до себе увагу Стендаля. З 1827 року він роздумує над долею Берте, але поки що не приступає до праці над своєю книгою: писати її він почне лише 1829 року. У роки Реставрації Стендаль, безумовно, не міг би її опублікувати; революція 1830 року надає йому сміливості, і 1831 року він може обнародувати свій твір.

Що зробив Стендаль з історії семінариста? Він сам ніби перевтілився в Антуана Берте; пані Мішу, першу жінку, за якою упадав Берте, він перетворив на пані де Реналь, героїню, значно прекраснішу, ніж реальна пані Мішу. Мадемуазель де Кордон стала Матильдою де ла Моль; абат Райян — жахливим абатом Кастанедом, ватажком негідників, а пан де Кордон — паном де ла Моль, магом-чарівником. Одне слово, у рамки реальної життєвої драми Стендаль увів своїх маріонеток. Коли письменник закінчував книгу, він, бажаючи лишитись вірним реальному життю, повинен був примусити Жульєна Сореля вбити пані де Реналь. Перед вами дуже цікавий приклад взаємовідносин між конфліктом роману і життєвим конфліктом: вивчіть персонажів, описаних у «Червоному і чорному», і це вбивство здасться вам неправдоподібним. Жульєн надто розумний і благородний, щоб стати вбивцею пані де Реналь, а сама пані де Реналь надто зворушлива, щоб можна було наважитись убити її. Однак Стендаль бажав лишитися вірним реальності, і він зберіг у романі вбивство. Та ось виявилося, що саме цей епізод прекрасний. Нічого не буває геніальнішим за життя.

Тут слід зробити кілька зауважень. Багато хто з критиків розглядали цю розв’язку як малоправдоподібну і закидали Стендалю те, що він переходить на скоромовку саме там, де потрібні докладні пояснення. Навіть Меріме вважав, що Жульєн жорстокий. Я ж, як і Ален, навпаки, переконаний, що розв’язка справді чудова. Дія тут мусить бути стрімкою, для внутрішніх монологів немає місця, бо у Жульєна рішення і дія нерозривні. Все відбувається так, ніби Жульєн віддає військовий наказ самому собі. Подібно до того, як одного дня він наважився: «О другій годині ночі я увійду до кімнати пані де Реналь»; так само, як він, дізнавшися про те, яке зло вона йому заподіяла, вирішив: «Я її вб’ю»,— і з тієї хвилини він уже більше не роздумує. І все ж чи кохав він її? Немає сумніву. Але ж ідеал Жульєна — не вірність коханню, а вірність власній гордині. Він убиває без ненависті, як кохає без любові. Це вияв його сили волі. Дати самому собі клятву і дотримати її — ось його мораль. Він не боїться померти передусім тому, що мужньо зустріти смерть відповідає його уявленню про честь; тому, що Жульєн ніколи не був щасливий і не дорожить життям.

І тут виникає дивовижна ситуація, яка прояснює складний сюжет книги. Пані де Реналь не вмирає від рани. Вона досить швидко одужує і не тільки не проймається ненавистю до Жульєна, але навіть не засуджує його за те, що він мстився їй за вчинок, про який вона тепер сама жалкує і в якому розкаюється. Пані де Реналь приходить до Жульєна у в’язницю, бажаючи примусити його подати апеляцію про пом’якшення вироку, від чого він уперто відмовляється. Вона все ще кохає його, хоч він стріляв у неї. У свою чергу Жульєн, побачивши знову цю напрочуд просту і природну жінку, яка ніколи не перебільшує своїх почуттів, зрозумів, що нікого не кохав, крім неї.

Що йому страта, до якої він приречений, коли пані де Реналь може щодня приходити до нього у в’язницю! Нарешті він зрозумів: єдине справжнє щастя у цих миттєвостях, сповнених ніжності, коли розмовляють про дрібниці, що перериваються поцілунками. І ось, на мою думку, найважливіший урок роману: саме тому, що Жульєн опинився у в’язниці і що в нього у буквальному розумінні немає майбутнього, він нарешті зцілився від честолюбства. Тільки тепер він ладен жити і насолоджуватися сьогоднішнім днем. І пані де Реналь багато в чому поділяє його безтурботність і світлу радість.

Така докорінна різниця між природою кохання і природою честолюбства. Кохання живе сьогоднішнім і минулими спогадами, у цьому воно черпає простодушні, але справжні радощі; честолюбство чекає радощів від майбутнього, яке воно силкується створити. Ось чому честолюбство майже завжди буває обдуреним, бо майбутнє не належить людині. Фатальний випадок чатує на честолюбця, випадок, який може в одну мить звести нанівець терплячі зусилля тридцяти років. Най-геніальніші люди намагалися уберегти себе від фатального збігу обставин, все передбачити, заздалегідь все знешкодити, щоб уникнути грози. Але жоден з них не досяг у цьому успіху. В той час як закоханий, збираючи квіти у ті хвилини, коли вони розцвітають, насолоджується радощами сьогодення, він, крім того, ще й уготовляє собі солодкі спогади. Любов, я маю на увазі, звичайно, любов істинну, і повна внутрішня гармонія, яка виникає внаслідок абсолютної щирості,— ось єдині справжні блага, у яких людина може бути певного. Лицемірство врятувало б Жульєна і в нього знайшлися б могутні покровителі, коли б він пішов на яку-небудь політичну або релігійну угоду. Лицемірство, можливо, приносить вигоду відразу або у далекому майбутньому у вигляді власності або успішної кар’єри, але воно несумісне з щастям. Це дорога серцю Стендаля думка, і він висловлює її в усіх своїх романах.

Урок цієї історії? їх кілька. Перший такий: ніколи не слід жаліти, що людиною опановують пристрасті. Це все одно, як жаліти, що людина є людиною. Ким був би Жульєн без честолюбства і без кохання? Непомітним селянином, педантичним, а згодом — вульгарним лакеєм. Пристрасть — єдина сила, яка підносить людину над твариною. Для цього пристрасті мають бути високими, але, щоб стати високими, вони повинні існувати. Без кохання Фабріціо був би банальним ловеласом. Граф Моска був би без пристрасті вартий не більше, ніж принц Пармський. Тільки завдяки пристрасті Люсьєну Левену вдається позбавитись дрібної вразливості. Стендаль любить людей з італійським складом душі, він віддає перевагу несамовитим натурам перед натурами м’якшими.

Другий урок Стендаля, і урок найпіднесеніший, полягає у тому, що вище за пристрасть справжнє почуття. Адже пристрасть — це свого роду хвороба, безумовно, необхідна і така,

що, коли людина від неї одужує, очищає її душу від певної плісняви, але завдає часто болісних страждань. Справжнє почуття, навпаки,— здоровий і стабільний стан людини, якого вона досягає, пройшовши через полум’я пристрастей. Більш високим, ніж пристрасть-честолюбність, яка виявляється у прагненні підкорити собі інших, є почуття-честолюбність — це прагнення підкоритися самому. Можливо, до такої честолюбності піднісся під час свого перебування на острові Святої Єле-ни кумир Стендаля і Жульєна Сореля — Наполеон. Справді, хіба був імператор будь-коли величніший, ніж у роки заслання на цьому острові, де, втративши усяку надію, він перечитував Корнеля і захоплювався абстрактною величчю його героїв?

Так само вище за кохання-пристрасть, яка заподіяла стільки страждань і самому Стендалю, і героям його романів, стоїть любов-почуття, якій ніщо не загрожує, бо вона належить до внутрішнього світу людини і невразлива для зовнішніх подій. Говорячи про любовні втіхи, Стендаль міркує іноді цинічно. Він допускає — і навіть радить,— щоб люди прагнули їх заради душевного спокою. Але він знає — і це знають його герої,— що такого роду втіхи швидкоплинні і не відіграють серйозної ролі у житті. Він знає також, що кохання-честолюбність, яке намагається задовольнити гордість і самовдоволення (кохання Жульєна до Матильди), лишається слабким і вразливим. Кохання-честолюбність — це почуття дріб’язкове і підозріле. Людина, охоплена таким почуттям, весь час побоюється принизити себе в очах іншого. Цій людині важливе не стільки саме кохання, скільки думка інших людей щодо нього. Щоб вести любовну гру, людина, не вагаючись, удається до кокетування як засобу кристалізації почуття.

Істинна любов не боїться коханої істоти; людина, кохаючи, добровільно і свідомо обеззброюється, вступаючи у любовний двобій. У фіналі «Червоного і чорного» пані де Реналь не може і не хоче примусити Жульєна страждати; так само і моя Ізабелла в романі «Мінливості кохання» не хоче примусити страждати Філіппа. Обидва знають, що їхні кохані не дадуть жодного приводу для ревнощів. Проте їхнє кохання вище за злети пристрасті, бо, коли віра в жінку безмежна, вона підносить душу. Людська натура така недовершена, але душа, охоплена високим почуттям, підкоряє ниці пориви. «Любов у піднесених натур зміцнюється своєрідною величчю, яка жене геть сумніви». Таким є Корнель, таким часто буває і Стендаль. їхня любов далека від романтичного кохання, балакучого і надмірного. Однак, як зазначає Ален, романтика підносить кохання над правилами суспільства і поза ними. Але, щоб досягти романтичного, зовсім не обов’язково жити на вершині скелі або перебувати у в’язниці. Люди, справді романтичні, споруджують добре укріплену фортецю на схованих вершинах своєї душі.

Такий урок роману «Червоне і чорне». Я бажаю вам добре зрозуміти його і, піднявшися над своїми пристрастями, пізнати справжні почуття — піднесене честолюбство і ніжну любов. Бо у цьому — секрет щастя. Доки людина залежить від поглядів інших людей і подій зовнішнього світу, вона надзвичайно вразлива і обов’язково нещасна. Романтичне, як чудово показав Гегель,— це конфлікт між поезією серця, втіленою у герої, і прозаїчною дійсністю. За рицарських часів герой бився з невірними і з вітряками; за часів Стендаля герой б’ється з урядом і з негідниками. Сьогодні, як і вчора, кожний «знаходить перед собою безглуздий і ніби зачарований світ, який він повинен перемогти... Зокрема, молоді люди — це нові лицарі, які мають прокласти собі шлях, борючись в умовах меркантильного світу». Герой може знайти душевний спокій лише у тому разі, коли віднині залежатиме тільки від власної думки або від думки іншої благородної людини, на яку він може покластися, як на самого себе. У такому разі він врятований.

Ось істини, які знаходимо у Стендаля і тільки у нього. Саме тому Стендаль має читачів у наші дні.

Читайте по этой теме:
Афоризми Стендаля
Ілля Еренбург. Уроки Стендаля
Єлизавета Старинкевич. Зауваження перекладача
Дмитро Затонський. Стендаль І XX століття
Андре Моруа. Стендаль
Стендаль (1783—1842)

Читайте также сочинения:

Add comment

Реклама
Яндекс.Метрика